Історія

Новый точечный рисунок

Площа — 128,8 тис.га (1 % території області), з них: ріллі — 14,7 тис.га, лісів — 61,7 тис.га, водного фонду — 1,1 тис.га.

Кількість населених пунктів — 30, в т.ч. смтКрасятичі, 29 сільських населених пунктів.

Населення – 6,3 тис. осіб.

Район розташований в межах Поліської низовини у північно-західній частині Київської області. Межує з Іванківським районом на півдні, з колишнім Чорнобильським районом — на сході з Житомирською областю — на заході, з Гомельською областю (Республікою Білорусь) — на півночі.

Корисні копалини — торф, глини. Річки: Уж з притоками Ілля, Бобер та Вересня. Грунти в осн. дерново-підзолисті. Лежить у зоні мішаних лісів (Полісся Українське). Четвертий за розмірами в Київській області Поліський район — найменш заселений. На одному квадратному кілометрі тут проживає лише п’ять чоловік. І причини — не лише природні особливості краю, а сумнозвісний Чорнобиль.

Вперше в історії Полісся згадується в літописі 1274 року. За писемними історичними джерелами, господарське освоєння території Полісся відбувалося у XIX столітті.

З моменту утворення району у 1923 році його центром було містечко Хабне. В архівних документах («Акти історії західної Росії», том І) воно вперше згадується у 1415 році.

Під час литовського панування Хабне належало до Овруцького повіту. З 1793 року воно увійшло до складу Радомишльського повіту Київської губернії. Містечко мало власні укріплення з дерев’яними стінами й баштами. Проте найголовнішим захистом для поселення служили дрімучі ліси й болота. З початку XVIII століття належало князю Родзвілу, на згадку про те одна із приміських слобід так і називалась, Радзивіллівська. З 1850 року належало поміщикам Горвартам.

имадж2

У 1900 році в Хабномубули 423 двори, проживало 1715 чоловік поляків, українців, але переважно — євреїв.

«Хабне — не Одеса. Відколи Хабне існує, єврей ще ніколи не порушував там суботнього спокою… Хабне — це містечко. Є таке містечко, що зветься Хабне, і має воно все, що містечкові належить: пошту, казенного рабина, річку, духовного рабина, телеграф, кладовище, пристава, училище, хасидів, дві синагоги, дуже багато бідняків, дуже мало заможних, як звичайно в наших маленьких містечках.» — так згадується тогочасне поселення в однойменному оповіданні Шолома-Алейха.

На той час в Хабному працювали 2 винокурних, 3 цегельних заводи, 8 кузень, паровий млин.

Після Жовтневої революції у лютого 1918 року в Хабному було створено ревком, який конфіскував у поміщика землю та інше майно і роздав його незаможним селянам. 1918 році німці окупували район. У 1920 році на короткий час Хабне було захоплене білополяками. Цього ж року Червона Армія остаточно визволила містечко від німецьких загарбників. Було відкрито початкову школу, хату-читальню, лікарню, йшла боротьба з не писемністю .

17 листопада 1921 р. під час Листопадового рейду  через Залишани теперішнього Поліського району проліг шлях Волинської групи (командувач —Юрий Тютюнник) Армії Української Народної Республіки.

У зв’язку з проведенням адміністративної реформи Хабне з 1923 року стало центром однойменного району.

Перший колгосп в Хабному був заснований в 1929 році, а в 1930–1931 рр. — ще три колективних господарства, МТС.

Початок 30-х років — це період масової колективізації. Голодомор 1932-1933 року — це не наслідки якогось стихійного лиха, а штучно створена трагедія українського народу. Майже з кожної сім’ї району забрала кого-небудь голодна смерть.

В 1934 році м. Хабне було перейменоване на Кагановичі Перші. За роки довоєнних п’ятирічок у Хабному збудовано деревообробну фабрику, маслозавод. Випускали продукцію також цегельний завод, промартілі.

1938 року Хабне віднесено до категорії селищ міського типу. На той час на колгоспних ланах району працювало 57 тракторів, 61 автомашина.

Німецько-радянська війна перервала мирну працю поліщуків. 23 серпня 1941 року фашисти захопили Хабне.

имадж1

З  «КНИГИ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНИ”

                «…Незважаючи на репресії, населення району піднялося на боротьбу з ворогом. Восени 1941 року в Поліському почала діяти патріотична підпільна група, якою керував лікар О. П. Сірош. У липні 1942 року була організована ще одна група у складі 45 чоловік, її очолив також лікар – В. М. Ноздрін. Підпільні групи діяли в селах Буда-Варовичі, Вовчків, на залізничній станції Вільча.

Підпільники   встановили   зв’язок   з   Київським   підпіллям,    і партизанським   з’єднанням    Ушакова,   загонами    Київського з’єднання під командуванням  І.О.Хитриченка.  Вони діставали від них листівки, зведення Радінформбюро, вели анти¬фашистську агітацію серед населення, робили все можливе, щоб   врятувати    сельчан  від    каторжних   робіт    у   Німеччині. Гестапо  вдалося  натрапити   на  слід  патріотів,  заарештувати  О.П.Сіроша, В.М.Ноздріна, 3.Т.Мухоїд та інших. Після звірячих катувань їх розстріляли.

У 1941 – 1943 рр. в лісах району діяли партизанські групи та  загони. Весною   1943  року   на   Полісся    перебазувалося партизанське   з’єднання  С.А.Ковпака.  Місцеві    партизани   ввійшли до його складу.

15 листопада 1943 року підрозділи  143-ї та 336-їстрілецьких дивізій 12-ї армії 1-го Українського фронту визволили район. В боях з фашистами воїни виявили масовий героїзм і відвагу. Наприклад, старший сержант 297-го окремого винищувального артилерійського  дивізіону І. І. Братусь вогнем із гармати знищив 5 танків, 8 дзотів, 120 солдатів та офіцерів ворога. За цей подвиг йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

9 травня 1945 року полісяни святкували перемогу у Великій Вітчизняній війні. Не повернулися з фронту 2780 жителів району. Були сім’ї, в які не повернулося по кілька чоловік – батьки та їх сини. Серед них і Герої Радянського Союзу, уродженці району командир 3-го окремого танкового батальйону 79-ї танкової бригади старший лейтенант Б.Е.Голубовський та бронебійник окремого батальйону морської піхоти Одеської військово-морської бази Чорноморського флоту матрос Л.В.Недогибченко. Танкіст Борис Голубовський здійснив подвиг на землі Литви. На початку серпня 1944 року загін з 4 танків під його командуванням першим увірвався у місто Радвілішкіс. Голубовський особисто знищив два “тигри”, “фердинанд” та один легкий танк, але був тяжко пора¬нений. Він помер від ран 17.07.1945 р. Похований у Ризі.

Полісяни увічнили в пам’ятниках і обелісках подвиг радянських воїнів. На території району на 28 братських могилах встановлені пам’ятники. 40 обелісків увічнюють пам’ять воїнів-земляків, які загинули в роки війни».

Всього за час окупації району німці розстріляли більше тисячі мирних жителів. За даними радянських істориків, німці загнали на каторгу до Німеччини майже 4 000 жителів Хабного і навколишніх сіл. Однак в архівах України були знайдені дані про те, що біля 1000 жителів насправді було розстріляно не німцями, а загонами НКВС та радянськими партизанами, або відправлено до радянських тюрем і таборів у Сибіру та на Колимі як «особи, що перебували на окупованій території». У період з 1943 по 1951 рік були депортовані євреї та поляки, навіть ті, які вціліли під час війни; доправлені до тюрем родини старообрядців, а також і православних священників.

Завдяки самовідданій праці трудівників району у 1944 році почала випускати продукцію меблева фабрика, цегельний завод, промартілі. Відбудовувалися МТС і маслозавод. Відновили роботу центральна районна лікарня, загальноосвітні школи, клуби, бібліотеки.

Протягом першої післявоєнної п’ятирічки (1946-1950 pp.) в селищі повністю відбудували усі підприємства. 1948 року радгосп «Хабне» та колгоспи ім. Ілліча, ім. Димитрова, ім. XII з’їзду Рад відновили довоєнні посівні площі. У 1960 році всі артілі об’єдналися в одне велике багатогалузеве господарство — ім. Ілліча.

Багато уваги приділялося поліпшенню медичного обслуговування населення, роботі навчальних і культурно-освітніх закладів.

1 листопада 1957 року Указом Президії Верховної Ради Української РСР Кагановицький район був перейменований в Поліський район. Районний центр — селище міського типу Кагановичі Перші — на селище міського типу Поліське.

У зв’язку з ліквідацією Поліського району у 1963-1965 pp. селищна Рада була безпосередньо підпорядкована Київському промисловому облвиконкому. Після відновлення наприкінці 1965 року району, Поліське знову стало районним центром.

У 1951 — 1970 pp. у Поліському було споруджено два нових і докорінно реконструйовано старі підприємства. 1959 року став до ладу льонозавод — одне з найбільших підприємств легкої промисловості Київської області. 1949 року почала роботу швейна фабрика, яка виготовляє чоловічий і жіночий одяг. На базі деревообробної створено меблеву фабрику, замість колишнього райхарчокомбінату — комбінат продтоварів, крохмало-паточний і хлібний заводи, РТС реорганізовано в районне відділення «Сільгосптехніки».

Аварія на ЧАЕС 1986 року змінила життєдіяльність району. Жителі Полісся були у перший тиждень взагалі позбавлені будь-якої правдивої інформації про аварію на станції та радіоактивне забруднення території. Нарешті, 15 травня почалася евакуація дітей. З цією метою достроково був завершений навчальний рік у школах, скасовані іспити для учнів 8 і 10 класів. Близько 20% дітей, в основному з населених пунктів Вільча, Варовичі, Новий Мир, Мартиновичі отримали хвороби крові, ендокринної системи, дихання внаслідок перебування на забрудненій території. Декілька дітей померли від онкологічних захворювань. Дані про захворюваність дорослих є неповними.

Відселення населення району урядом СРСР не планувалося. Навпаки, був прийнятий курс на покращення умов життя і побуту у селах, що постраждали від Чорнобильської катастрофи. Впродовж 1986–1988 рр. частина сіл були газифіковані, на території Поліського району було прокладено 120 км нових асфальтових доріг, ремонтувалися будівлі сільрад, клубів, магазинів, була покращена ситуація з постачанням продуктів. Дорослим і дітям виділялися путівки до санаторіїв та баз відпочинку у Криму, Приазов’ї, на Північному Кавказі тощо. Тим не менше, захворюваність населення зростала. У продукції сільського господарства, що вироблялася на території району, — м’ясі, молоці, картоплі, хмелі, овочах — був занадто великим вміст радіонуклідів. Занепад економіки зумовив згортання будівництва доріг, виконання соціальних програм. Впродовж 1989–1993 рр. 28 тисяч населення з 31 населеного пункту, в тому числі з смт. Поліське і смт. Вільча, були повністю відселені, а територія вказаних населених пунктів передана у підпорядкування Адміністрації зони відчуження. Основними районами для переселення населення з Поліського району стали Макарівський та Фастівський райони Київської області, Черкаська та Миколаївська області.

Серед уродженців Поліського є інженери, агрономи, лікарі, учителі, офіцери, вчені. Багато з них трудяться у різних містах і селах країни. Жителі району гордяться тим, що в Хабному народився Ісер Куперман, видатний шашкіст, гросмейстер, багаторазовий чемпіон світу. 1 березня 1938 року в с. Городещино Поліського району народився видатний актор. народний артист України Борислав Миколайович Брондуков. У селі Буда-Варовичі провів своє дитинство соліст Київського національного академічного театру оперети, народний артист України Микола Юхимович Бутковський. Село Мартиновичі — батьківщина українського поета, академіка, професора, народного артиста України, заслуженого діяча мистецтв України, кавалера орденів Миколи Чудотворця, Святого Володимира, «За заслуги», лауреата багатьох міжнародних премій і володаря міжнародних Гран-прі Андрія Петровича Демиденка.